Отримання знань

Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського

План.

1. Руїна. Причини Руїни.

2. Гетьман І. Виговський, його внутрішня і зовнішня політика.

3. Московсько - українська війна 1658-1659 рр.

4. Додатки.

5. Тести.

Руїна. Причини Руїни

Руїною дослідники називають трагічний період в історії України, який розпочався у другій половині XVII ст. і характеризу­вався внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й іноземною експансією в Україну.

Руйнівні процеси для України мали свої конкретні причини:

• відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмель­ницького після його смерті;
• глибокий розкол серед української полі­тичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики (щоб зберегти свої привілеї та ввести кріпацтво, части­на української шляхти орієнтувалася на допомогу Росії, інша - Польщі);
• егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;
• перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Крим­ського ханства внаслідок внутрішньої між­усобної боротьби.

Гетьманування Івана Виговського

Іще в умовах Національно-визвольної війни Б. Хмельницький мріяв передати козацьку дер­жаву під булаву свого старшого сина Тимоша, але той загинув у поході. Тому гетьманові дове­лося проголосити наступником свого молодшого сина 16-річного Юрія. У серпні 1657року старшинська рада в Чиги­рині доручила генеральному писареві І. Виговському до повноліття Юрія виконувати геть­манські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним  гетьманом України.

Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення пов­ної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

• у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були виробле­ні ще за участю Б. Хмельницького;
• відновив союз із Кримським ханством, що був розірва­ний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році; розпочав переговори з Польщею;
• уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, ме­тою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

У лютому 1658 року в Україну прибув царський посланець Богдан Хитров, який домагався:

• прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі;
• прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві,а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі,
• заборони гетьману мати відносини зі Швецією;
• виведення козацьких загонів з Білорусі.

Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовен­ства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків і селян, очолюваного полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорізь­ким кошовим Яковом Барабашем.

Повстання дейнеків. Восени 1657 року проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло се­лянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків». На чолі загонів дейнеків стояли С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський. Повсталі виступали з вимогами поверну­ти так звані козацькі вільності - право вільно варити горілку, вести лови й ри­бальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді». Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 року М. Пуш­кар, керуючись власними амбіціями, під­бурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у ви­борах гетьмана. Скориставшись демаго­гічними лозунгами, М. Пушкар зумів залучити на свій бік більше 20-тис. учасни­ків повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників.

І. Виговський навіть спробував порозу­мітися з керівниками опозиції, проте да­ремно.  6 лютого 1658 року загони М. Пуш­каря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богу на та І. Сербина.

У травні 1658 року регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11червня 1658 року заго­ни заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близь­ко 50 тис. осіб. І.  Виговський спалив Пол­таву та, як пишуть літописи, ще багато ук­раїнських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир.

Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшин­ської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і П. Тетеря, а поль­ську - К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пун­кти договору, кожний з яких підписували.

У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію Ук­раїни з Польщею та Литвою.

Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворен­ня Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав - Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього дого­вору могла приєднатися й Москва).

За умовами Гадяцького трактату:

• Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;
• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київ­ське та Брацлавське воєводства;
• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;
• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;
• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затвер­джувався королем;
• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі ста­ни українського суспільства - козацтво, шляхта й духовенство;
• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канц­лера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;
• усе справочинство мало вестися українською мовою;
• князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову сис­тему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;
• українська армія мала складатися з ЗО тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;
• гетьман очолював збройні сили України;
• польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;
• гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;
• за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прий­мати до шляхетського стану; православні вірні зрівнювалися у правах з католиками;          
• греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поши­рюватися на нові території;
• у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському право­славному митрополитові та п'ятьом пра­вославним єпископам;
• Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як Краківський універси­тет. Другу академію або університет ма­ли заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно».

(За «Довідником з історії України»).

Союз із Польщею, незадоволення части­ни козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувало­ся, що на раді не було більшості.

Московсько-українська війна

Дізнавшись про Гадяцький договір, російський цар Олексій Михай­лович видав грамоту до українського народу, у якій звинуватив І. Вигов­ського в зраді й закликав народні маси до боротьби з гетьманом. 100-тис. російське військо, очолюване князем О. Трубецьким, узяло в облогу м. Конотоп.

До Конотопа підійшли армія І. Виговсько­го та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керів­ництвом хана. 9 липня 1659 року відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Відомий російський історик В. Соловйов так писав про цю подію: «Цвіт мос­ковської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Ми­хайлович з'явився перед своїм народом у жа­лобному вбранні, і Москву охопила паніка... Ходили розмови, що цар збирався перебрати­ся до Ярославля за Волгою і Виговський наступає прямо на Москву». І. Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги.

Проти політики гетьмана виступила старшин­ська опозиція, яку створили промосковські пол­ковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотаренко. Замість спроби знайти спільну мову з опози­цією, І. Виговський розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Кри­му, щоб захистити його від запорожців. На Ліво­бережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під команду­ванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 року зрікся булави й виїхав до Польщі. Через деякий час його призначили сенатором і київ­ським воєводою. З 1662 року І. Виговський брав активну участь у діяль­ності Львівського братства.

На початку 1664 року колишнього гетьмана звинуватили в зраді й без суду, за наказом полковника С. Маховського, розстріляли під Вільхівцям недалеко від Лисянки. За одними даними, І. Виговський похований у Ве­ликому Скиті біля с. Рудки Гніздичової у Галичині, за іншими - у Скиті Манявському.

У жовтні 1659 року, скориставшись тяжким становищем України, мос­ковські війська під командуванням князя О. Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тис­ком обставин Ю. Хмельницький був змушений у 1659 році підписати Переяславські статті, які значно обмежували державні права України.