Отримання знань
дистанційна підтримка освіти школярів
Урок № 40.
Григір Тютюнник. Біографія. ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ
Гри́гір Миха́йлович Тютю́нник
(1931 – 1980)
Біографія
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.
Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат – письменник Григорій Тютюнник.
Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова – найпотрібнішого, найвиразнішого, – тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, – попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.
Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 – 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».
Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, – створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.
1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.
Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р.
У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
У 70-ті роки з'являються у пресі – республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» – за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).
Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.
На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції – настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.
За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.
1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ
Cенс назви новели Г. Тютюнника "Три зозулi з поклоном"
Символiчним втiленням добра, людяностi, мудростi постають героï новели Григора Тютюнника "Три зозулi з поклоном".
Цей трагiчний, щемливо лiричний твiр має присвяту: " Любовi Всевишнiй присвячується". Епiтет "Всевишнiй", який в украïнськiй мовi вживається лише у сполученнi зi словом Бог, пiдкреслює велич найбiльшого людського почуття - кохання.
Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала день, коли приходив лист вiд нього. Випросивши листа, "пригортає його до грудей, цiлує в зворотну адресу...". От тiльки листи були адресованi Софiï. В одному з листiв Михайло просив дружину: "Соню, сходи до неï i скажи, що я послав ïй, як спiвав на ярмарках зiнькiвських бандуристочка слiпенький, послав три зозулi з поклоном..."
Михайло, як i бiльшiсть украïнцiв, вiрив не лише у приворотне зiлля й приворотнi замовляння, а й у вiдворотнi зiлля та замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якiй не могли вiдповiсти взаємнiстю, передавали своєрiдне привiтання: "Три зозулi з поклоном". Таке привiтання означало: забудь, покинь, залиш мене, вiдпусти. Вiдомо, зозуля гнiзда не мостить, тож людина повинна була зрозумiти, що ïï кохання приречене, не матиме у вiдповiдь такого ж почуття.
Михайло хоче хоча б у снi побачити дружину i малого сина, тому i просить Софiю сходити до Марфи. Хай не ходить бiля нього ïï нещасна душа: "Може, вона покличе свою душу назад i тодi до мене прийде забуття хоч на хвильку", -сподiвається
Михайло, краючись серцем у далекому Сибiру. Новела "Три зозулi з поклоном" – згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року.
Заарештовано i героя новели Михайла. I Марфа, яка кохала чужого чоловiка, i Софiя, яка чекала на повернення чоловiка iз заслання, i Михайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподiвалися на щастя i кохання марно. До всiх них линули зозулi з поклонами.
Духовний світ простої людини в новелі Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном"
Григір Тютюнник – талановитий український новеліст. Із його ім’ям пов’язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син «ворога народу», з тих сільських хлопців, які поповнювали «пролетаріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття.
Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато досліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників феномен: як на кількох сторінках умістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ.
Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели «Три зозулі з поклоном» – прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач – уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.
А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчина Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа – з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як «сокіл», чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім’ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на посиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товстопикого Карпа Яркового, що «над галушками катується», потім на Михайла – зітхне та сльозами в душі заллється – уголос соромно.
Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як «ворога народу», Марфа увесь час думала про нього, чекала листа – не до неї, до його родини,– щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було її почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в «Сибірі неісходимій», відчував, що десь тут біля нього «ходить Марфина душа нещасна». Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй «три зозулі з поклоном» і просить відкликати «свою душу назад», тоді й до нього «хоч на хвильку прийде забуття».
Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Марфи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бачачи муки жінки, говорить: «Ти, Михайле, …хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться» – то він: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Розуміє, що ні до чого подавати надію… Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Дивлячись на страждання сусідки («Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто»), жаліє її, навіть прагне допомогти.
Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.
Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця досаджують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота – столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого – інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину – Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх «там» добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя – посивів, хоч до цього зовсім не старів, «руки як не свої», «вдягачка», до якої селянам «не звикати».
Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, «озирається довкола, немічно зітхає» і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров’я її любого, а той бурмотить зніяковіло: «Хіба що за його здоров’я.., а так зроду би не взяв би…»
Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.